Справа Коробов проти України

CASE OF KOROBOV v. UKRAINE

Заява № 39598/03

 Стислий виклад рішення від 21 липня 2011 року

 18 квітня 2000 року заявника було затримано працівниками Маріупольського ВБОЗ УБОЗ УМВС України в Донецькій області у зв’язку з порушеною щодо нього кримінальною справою. Як стверджується, під час затримання заявник чинив опір працівникам міліції.

15 квітня 2002 року Приморський районний суд м. Маріуполя призначив заявнику покарання у вигляді позбавлення волі.

23 травня 2003 року та  13 січня 2004 року цей вирок було залишено без змін апеляційним судом Донецької області та Верховним Судом України відповідно.

При цьому під час розгляду Верховним Судом України касаційної скарги заявника ані заявник, ані його захисник у судовому засіданні присутні не були. Розгляд відбувався за участю прокурора.

Згідно з твердженнями заявника, під час тримання під вартою працівники міліції катували його із застосуванням електроструму.

Медичний огляд 19 квітня 2000 року та висновки судово-медичних експертиз від 5 травня 2000 року і 12 липня 2002 року підтвердили наявність у заявника тілесних ушкоджень, зокрема, синців та ушкодження нирок.

Прокуратура Донецької області та прокуратура м. Маріуполя неодноразово відмовляли у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника на погане поводження, а після порушення відповідної кримінальної справи закривали її у зв’язку з відсутністю складу злочину. Відповідні постанови в подальшому скасовувались судами, окрім постанови прокуратури м. Маріуполя про закриття кримінальної справи від 9 квітня 2007 року, скарга на яку була залишена без задоволення судами трьох інстанцій.

До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявник скаржився за такими статтями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція): ст. 3 та 13 – щодо поганого поводження з боку працівників міліції, відсутності ефективного розслідування його відповідної скарги та відсутності у цьому зв’язку ефективних національних засобів юридичного захисту; п.1 ст. 6 – щодо порушення принципу рівності сторін внаслідок розгляду Верховним Судом України касаційної скарги заявника без участі заявника та його захисника; ст.ст. 5 та 6 – щодо його затримання, тримання під вартою та кримінального провадження у його справі. Заявник також скаржився за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про те, що його особисті речі, відібрані в нього міліцією при обшуку, повернуті не були.

Порушення статті 3 Конвенції в контексті її матеріального аспекту було встановлено з огляду на те, що у справі було підтверджено отримання заявником тілесних ушкоджень під час його перебування під вартою та що державою-відповідачем не було надано обґрунтованих пояснень щодо їх  походження. З огляду на характер ушкоджень, отриманих заявником, Європейський суд дійшов висновку, що поводження, якого зазнав заявник, є катуванням.

Розслідування за скаргами заявника про погане поводження було визнане Європейським судом неефективним  у зв’язку з його надмірною тривалістю (майже 8 років), неодноразовим поверненням справи на додаткову перевірку та нездійсненням важливих слідчих дій на ранньому етапі розслідування.

Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції Європейський суд встановив у зв’язку з тим, що під час розгляду Верховним Судом України касаційної скарги заявника не було дотримано принципу рівності сторін, оскільки цей судовий розгляд відбувався лише за участі прокурора, який усно представив свою позицію та міг вплинути таким чином на висновки суду, а  заявник був позбавлений можливості надати свої аргументи у відповідь.

РОЗГЛЯНУВШИ СПРАВУ, ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД ОДНОГОЛОСНО

«1.  Оголошує скарги за статтями 3 та 13 Конвенції та скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо судового засідання у Верховному Суді у кримінальній справі заявника прийнятними, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

 2.  Постановляє, що у цій справі мало місце порушення статті 3 Конвенції в контексті її матеріального аспекту;

 3.  Постановляє, що у цій справі мало місце порушення статті 3 Конвенції в контексті її процесуального аспекту;

 4.  Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції;

 5.  Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

 6.  Постановляє, що:

(a)  упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявнику 20 000 (двадцять тисяч євро) відшкодування моральної шкоди та 1000 (одну тисячу євро) відшкодування судових витрат з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто із зазначених сум; ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(с) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.